Той, хто хоче щось змінити, не має чекати, а повинен сам формувати порядок денний, пропонувати теми і стиль. Саме тому не варто сподіватися на чужі ініціативи і чужих модераторів, саме тому варто "ходити білими фігурами".
Соборність України як молодої держави - все ще під питанням. Ми можемо змінювати долю нашої країни - і саме тому мусимо діяти для її єдності.
Хід Галичини
Що можуть зробити галичани для утворення єдиної української політичної нації:
1. Стати найєвропейськішою частиною України – прикладом для решти. Вразити якістю життя — чистотою вулиць, низьким рівнем злочинності, увагою до старих і немічних, багатим культурним і релігійним життям. Пропонувати ціннісні дії типу "подарунку сиротам від Святого Миколая". Дати приклад якістю урядування і силою місцевих ініціатив, вести якісну дискусію з громадянських питань на ідеологічній основі. Показати високу якість урядування, силу місцевих ініціатив. Продемонструвати сильну українсько-модерну і міжкультурну складову.
2. Мати амбіцію (не пиху, не ґонор, не зверхність і гординю) зробити галицький проект найкращим в Україні, але покинути ідею галичанина як "правильного українця", постулювати його як лише "одного з правильних українців".
3. Запропонувати нову модель взаємодії народів України замість "багатонаціонального радянського народу", абстрактного за змістом і російського за суттю. На мою думку, тут найдоцільнішим було би поняття "політичної нації з етнічним осердям", де існує громадянська рівність, і водночас існує національна спільнота, навколо мови, символіки й історичної пам’яті якої збираються інші етнічні групи, що проживають у державі. Українська етнічна група і має бути інтегратором інших національних спільнот у спільну державу, і саме в Галичині треба показати, як це працює. Для цього треба виробити чітку українську "картину світу", яка не розділятиме, а об’єднуватиме, а також, базуючись на негативному досвіді самих українців в позиції національної меншини в минулому, надати іншим меншинам достатні права.
4. Бути відкритими і готовими до діалогу - при збереженні свого. Стимулювати такий діалог через, наприклад, запрошення людей зі Сходу, Півдня і Центру на свята, через спільні дискусійні школи тощо; творити і підтримувати формати і майданчики для такого діалогу.
5. "Боже, дай мені силу зміни те, що я в змозі змінити, мужність прийняти те, чого я не можу змінити і мудрість відрізнити перше від другого", - каже одна з молитов. Знайти мужність прийняти те, що радянська Україна справді існувала і залишила по собі слід - в пам’яті і в естетиці, навіть якщо вона і була самоокупацією. Бути конструктивно антирадянськими: розуміти те, що для Центру і Сходу СРСР не був окупацією, а великою мірою здійснювався саме місцевими кадрами, і подолати ностальгію за ним можна лише якісно кращим життям, ніж було тоді. Мати силу прийняти те, що половина країни як мінімум одне найближче покоління говоритиме російською. Не реагувати агресивно на російську мову, зосередитися на творенні проукраїнського мислення, на тому, щоб їх діти вивчали українську і добре володіли нею.
Що цьому заважає
Після Помаранчевої революції виник новий феномен - розчарування самих галичан в Україні і в собі як тому, хто може щось змінити. Легше мріяти про свою маленьку "майже Австрію" і відмежовуватися від отих незрозумілих "чужих" Збручем.
Інший галицький посттоталітарний рефлекс, що шкодить загальній українській єдності - це етніцизація, надмірне зациклення на "своїх". Такий феномен - не дивина: поневолені нації замикаються в своїх межах, виключаючи чужаків і таким чином самозберігаючись, платячи за це ціну консервування (опиняючись в гетто). Державні ж нації потребують всеохопності й інтегрування, а не протиставлення і виключення "незручних".
Очевидно, важливий ворог у кожній українській справі - це лінь і розконцентрованість організаторів у поєднанні з надмірним заглибленням простих людей у виживання і побутові проблеми. Брак досвіду інституцій веде до спонтанних нетривалих ініціатив або персонального паразитування "власників" громадських організацій на темах і коштах.
Не останню роль у проблемі єдності відіграє бажання Москви "ділити і правити" в Україні, протиставляючи між собою "галичан" і "українців". Весь її медійний ресурс, весь багаж стереотипів від царських до табачниківських часів грає на культивування ворожнечі між українцями. "Нацифікація" Галичини є складовою частиною міфу "Великої Перемоги" в його путінській редакції, і інколи здається, що наші місцеві радикали хочуть відповідати такому "крутому" іміджу.
Як подолати загрози
Найсильнішою зброєю проти стереотипів є особисте спілкування. Сімейні історії більшості галичан-українців є вплетені в боротьбу за вільну Україну, свідчать про її потрібність і правильність - тому ділімося ними з українцями-негаличанами, щоб вони розуміли логіку наших думок і дій. Інтернет дозволяє нам зараз таке спілкування без поїздок - то ж не нехтуймо шансом налагодити зв’язок.
Те, чого дуже бракує - це підтримка нашої Ідеальної України галицькими національними меншинами. Так, я хотів би грамотних і толерантних дискусій про Галичину під радянською владою в культурному центрі Пушкіна, я хотів би чути слова підтримки від польської, єврейської та інших національних громад Галичини. Їх слова були б вагомим підпертям правильності нашої концепції для тих, хто сумнівається.
Кожен з нас має "бути послом Нової України" - особливо це стосується галичан, що живуть за межами своєї малої Батьківщини, своєю щоденною поведінкою створюючи повагу до нашого краю.
Україна для нас повинна починатися в Галичині, але саме Велика Україна має бути нашою Великою Батьківщиною. Тільки будучи в цих кордонах і з цими людьми, вона зможе бути заможною і сильною у світі.
автор Остап Кривдик, політолог
|
