З огляду на те, що Україна є повноцінною демократичною європейською державою, вона стала активно застосовувати практику політики примирення, яка є основою добросусідських відносин між країнами. Проте для України ще більш важливим питанням є примирення внутрішнє, для поєднання частин України, розділених історичними передумовами. Одним з наболілих питань, які потребують вирішення через політику примирення, є примирення ветеранів ОУН-УПА та ветеранів радянської армії, чи радше примирення їх послідовників.

Основні пункти несприйняття та непорозуміння поміж ветеранами та їх прихильникамиможна звести до таких 10 пунктів:

1. Визнання ОУН-УПА воюючою стороною в часи Другої Світової Війни, їх реабілітація;

2. Звинувачення ОУН-УПА у співпраці з німцями (дивізії “Нахтігаль” та “Роланд”);

3. Жертви ОУН-УПА серед українців;

4. Відсутність підтримки діяльності УПА на східних землях;

5. Дилема сприйняття: Друга світова війна чи Велика Вітчизняна; Ідеологія Вітчизняної Війни

6. Надання ветеранам ОУН-УПА пільг нарівні з ветеранами радянської армії;

7. Насильницькі грабунки сил вояками ОУН-УПА;

8. Непідготовленість вояків ОУН-УПА;

9. 9-травня. День святкування чи десь поминальний, для кого він є святом

10. Дискредитація ОУН-УПА і визвольного руху загалом.

В контексті дослідження проблеми примирення варто поставити кілька питань:

• Що означає примирення для обох сторін конфлікту і для всього українського народу;

• Чи потрібне примирення між обома групами ветеранів;

• Яким би мало бути примирення;

• Наскільки великою має бути роль держави у цьому процесі, і які механізми мають бути застосовані.

Україна має брати до уваги досвід інших країн світу, які змогли вирішити подібні проблеми. Примирення стало одним з наріжних каменів успішного співіснування країн в рамках Європи та Європейського Союзу. Одним з перших прикладів примирення можемо назвати примирення між Німеччиною та Францією. Активно ця процедура застосовується також на Балканах (хоч, на мою думку, позитивних результатів є мало), Південній Африці… Кілька прикладів вирішення ситуацій подібних до протистояння ветеранів в Україні: зустрічаємо в 1936 році в Іспанії; після розвалу СРСР – в Прибалтиці і в деяких посткомуністичних країнах – Польщі, Чехії, Словаччині, де, як і в Україні, діяла антикомуністична партизанка, і демократична влада відразу зрівняла в правах усіх комбатантів, а тих, хто боровся з “комуною” визнано національними героями¹. Не надто давно такий же процес примирення відбувався поміж поляками та німцями. Зваживши, що пройшло вже дуже багато років опісля війни, і свідомі того, що величезні втрати понесли обидві сторони, обидва народи прийшли до розуміння необхідності творення мирних умов для розвитку відносин між двома народами і кранами ².

Часом кажуть що процедура примирення призводить до елімінації спірних пунктів історії з порядку денного, і як результат – потрібно забути цілий ряд подій, які в свою чергу визначають ідентичність держави. Проте основна суть примирення полягає втому, щоб визначити і обговорити спірні пункти у стосунках держав, передовсім історичного контексту, щоб у наступних поколінь не виникало гострих конфліктів. Ще одним питанням у контексті примирення виступає те, що примирення неможливе через невідновлену історичну пам'ять: ми не маємо свого реального минулого, то як ми можемо обговорювати його, а на його основі налагоджувати діалог між державами?

Під час моєї роботи над цією проблемою, мені постійно задавали питання: про яке примирення ти говориш? Кому воно потрібне?А я більше ніж впевнена, що потрібне. Як зауважував А.Кирчів, може не стільки саме примирення, як передовсім “не розпалювання”, “не провокування” нових конфліктів. На мою думку, варто було взагалі впровадити кримінальну відповідальність за використання тематики національно-визвольного руху у політичних провокаціях та демагогії.

Другий момент, який я вважаю за необхідне зазначити – робота так званої п’ятої колони, яка активно і досі працює для дискредитації української історії, патріотизму і всіх тих, хто реально працює для держави.

В процесі примирення передовсім варто пам’ятати, що то таки була війна, і жертв було багато з обох сторін. Проте також треба виокремлювати, хто і за що боровся, що було основним для нашої держави, і ким ми себе зараз усвідомлюємо.

Я розглядаю примирення не тільки як налагодження діалогу та вирішення суперечностей поміж обома сторонами ветеранів, але й також як дослідження історії для того, щоб майбутні покоління з однієї сторони мали реальний погляд на історичні події, а не викривлене бачення історії насаджене радянською владою, а з другої – не допускали насадження штучних фактів.

Підсумовуючи можна дати такі відповіді на поставлені перед цим дослідження питаннями:

Чи потрібне примирення між обома групами ветеранів?

Примирення потрібне тільки на рівні визнання сторін і забезпечення гідного життя усім українським ветеранам;

Що означає примирення для обох сторін і для українського народу?

Наступний етап порозуміння поміж обома крайніми сторонами конфлікту, які передовсім репрезентують поділ на Західну та Східну Україну, позбуття ідеології радянського Союзу і народженні ідеології процвітаючої держави;

Яким би мало бути примирення?

Примирення має базуватися на висвітленні історичної правди та позитивному мисленні: що та чи інша сторона зробила у свій час саме для України;

Наскільки великою має бути роль держави у цьому процесі, і які механізми мають бути застосовані?

Держава має пильнувати, щоб процес примирення і всі пов’язані з ним дії не стали об’єктом і приводом для спекуляцій. Всі інші питання мають бути віддані на вивчення історикам та науковцям.