Поняття "напівпрезидентська система" означає|значить| таку форму правління, при якій глава держави (президент) обирається на загальних виборах, володіє, як правило, значними політичними повноваженнями і співіснує разом з прем'єр-міністром, відповідальним перед парламентом. Ця система набула відносно широкого поширення: п'ята частина|частка| держав світу|світу| за формальними конституційними ознаками може бути віднесена до цієї форми правління. Переважна більшість посткомуністичних країн вибрали таку організацію державної влади, включно з Україною.

         В умовах напівпрезидентської системи конституюються два органи влади з однаковим ступенем легітимності – президент і парламент, які формуються прямими виборами. У випадку, коли за результатами вибо­рів парламентську більшість складають пропрезидентські сили, прези­дент володіє істотним, навіть, вирішальним, впливом на формування та здійснення політики уряду. Якщо за результатами виборів парламент­ську більшість складають опозиційні до президента партії, тоді виникає період співіснування. Президент не може проігнорувати співвідношення політичних сил у парламенті. Якщо він проігнорує волю парламентської більшості і за допомогою складного пасьянсу, різного роду політичних комбінацій сформує пропрезидентський уряд, то цей уряд очікуватиме незавидна доля – парламент скоріш за все не схвалить програми його ді­яльності та з будь-якого приводу оголосить йому резолюцію недовіри. Тому президент змушений з метою забезпечення суспільного миру та демократичних засад прийняти рішення – визнати право опонентів сформувати уряд. Відповідно виникає стан конкуренції у здійсненні ви­конавчої влади, оскільки за президентом залишаються важелі впливу на діяльність уряду.

Згідно з Конституцією України встановлено напівпрезидентську (змішану) форму правління з ознаками як парламентської, так і прези­дентської форм правління. Рівень компетенції президента України залишився досить високим і після прийняття змін до Конституції України. В Україні конституювання інституту президентства має кілька етапів і визначень Президента від "вищої посадової особи і глави виконавчої влади" до глави держави "гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності України", додержання її Конституції, а також "прав і свобод людини і громадянина". Маючи на увазі кілька етапів розвитку конституційних прерогатив вітчизняного інституту президентства, підкреслю те, що символічні, церемоніальні повноваження залишилися без змін, а процедурні повноваження, прерогативи призначень та політичні - зросли.

Спочатку державотворення напрям розвитку інституту президентства був узятий на піднесення його статусу, повноважень Президента. Дещо пізніше, навпаки - домінуючим підходом стало звуження повноважень Президента. В умовах здійснення реформи вітчизняної політичної системи нових рис набувають взаємовідносини у трикутнику Президент - Верховна Рада - Кабінет Міністрів України. Започатковані зміни по-новому ставлять питання розподілу влади, законних і раціональних противаг між різними її складовими.

Важливо виходити з того, що конституційно-правовий статус президента визначає спосіб формування інституту президентства. Обрання Президента прямими, загальними, рівними виборами забезпечує і відображає його місце і роль як глави держави і одного з ключових суб'єктів у державному механізмі України. Під час обговорення змін до Конституції в 2004 році, було висловлено думку про обрання Президента України не на загальних виборах, а шляхом обрання його в стінах парламенту, що б значно зменшило політичну вагу посади президента.

Як бачимо, президент втратив прерогативу у призначенні Прем’єр-міністра та членів уряду, проте, за умов наявності у парламенті більшості, що підтримує президента, ця ситуація різко зміниться. Така ситуація отримала назву «когабітація». Співвідношення між президентом та прем’єр-міністром залежить від парламентських виборів і того на чиїй стороні буде знаходитись депутатська більшість у парламенті. Однак, за французьким прототипом напівпрезидентського правління, запозиченим Україною, існує подвійна структура влади, тобто “дуалізм” виконавчої влади. Відтак уряд повинен мати підтримку глави держави і парламенту. Так уряд самостійно може приймати відповідальні і стратегічні рішення як у випадках “розділеного правління”, так і наявності пропрезидентської парламентської більшості, що підтримує уряд. Водночас, урядові потрібна певна воля до політичного компромісу, коли настає період „співіснування” – уряд сформований парламентською більшістю, представленою політичними силами, що перебувають в опозиції до політичного курсу  Президента. У випадку видання актів КМ, що суперечать Конституції, Президент може зупинити ці акти та одночасно звернутися до КCУ щодо вирішення цього питання. Таке повноваження глави держави може коригувати політичний курс уряду.

         Взаємовідносини між главою держави та урядом в умовах дуалізму виконавчої влади можна будувати за двома моделями. По-перше, за мо­деллю концентрації при формуванні в парламенті більшості, яка підтри­мує політичний курс Президента України, центр прийняття стратегіч­них рішень переміщається у площину прерогатив глави держави. Тоді інститут президентства перетворюється у центр стратегічного плануван­ня подальшого розвитку українського суспільства. Парламент перетво­рюється на арену обговорення таких стратегічних планів, на якій між більшістю та опозицією досягається консенсус щодо передбачуваних наслідків, які лягають в основу законів та інших актів законодавства України. У свою чергу, Президент виробляє стратегію розвитку країни, а уряд забезпечує виконання своєї Програми діяльності, яка на основі схвалення Верховною Радою надає імпульс для майбутніх актів законо­давства та адміністративної практики. Така система дасть змогу не реві­зувати законодавство, якщо в результаті парламентських виборів уряд буде сформовано опонентами глави держави.

По-друге, в умовах „співіснування“ між главою держави та урядом, який спирається на опонуючу главі держави парламентську більшість, розподіл владних прерогатив переміщається по лінії глава держави – уряд. У такому випадку необхідно налагоджувати канали комунікацій по лінії Президент – Кабінет Міністрів з метою пошуку компромісних владних рішень. У такій ситуації інститут президентства перетворюється на додаткову інституційну гарантію прав опозиції та забезпечення від­критого демократичного дискурсу щодо можливих наслідків правових актів уряду між правлячою більшістю та опозицією.

         Загалом, можна констатувати, що рівень компетенції президента за напівпрезидентської системи залежить не лише від закріплених Конституцією повноважень та можливостей, але й від реальних повноважень, що залежать від політичної ситуації в даній країні.

Отже, можна говорити, що інститут президентства є окремою структурою у державному механізмі країни, яка функціонує на базі відповідних правових норм, зокрема, на нормах конституції, законів про статус президента та інших законів. Норми Конституції, що регламентують статус Президента України, з причин їх загального характеру дають досить широкий простір для тлумачення, що містить загрозу викривлення дійсних намірів законодавця. Це потребує зваженого й чіткого доктринального визначення цілісної концепції організації та функціонування інституту президентства в Україні, обгрунтування необхідного йому обсягу компетенції, а також ретельного дослідження основних політико-правових важелів впливу Президента України на різні сфери суспільного життя.

Література:

1.                Зазнаев О.И. Смешанные формы правления, или Как масло соединяется с водой //  Полис. - 2005. - № 4. - С. 158-171.

2.                Кіс Теофіль. Інститут президентства в Україні// Нова політика.-№1/2000.-С.23-31.

3.                Паречина С.Г. Институт президентства: история и современность / Под общ. ред. Е.В. Матусевича. – Мн.: ИСПИ, 2003. – § 1.2.

4.                Романюк А. С. Порівняльний аналіз політичних інститутів країн Західної     Европи. – Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. І. Франка, 2007. – С. 193

5.                Сарторі Дж. Порівняльна конституційна інженерія: Пер. з англ. – 2-ге

вид. – К.: АртЕк, 2001.

6.                Фесенко В. Наступного дня після реформи... Міф про «слабкого» президента при сильному прем’єрі// День.- 2004. №12