У попередній статті я уже писав про два політичні проекти України, «галицький» і «радянський». Тепер варто деталізувати один із проектів і його реальний політичний потенціал, який ми бачимо діяльності політичних партій.

Перш за все розпочнемо із партійно-територіального розмежування двох проектів. Отож партії умовно радянського проекту зосереджуються і проводять активну діяльність в основному на Сході і Півдні України. Він представлений такими партіями: ПР, КПУ, Народна Партія, частина Батьківщини.

Партії умовно галицького зосереджуються і мають свій електорат на Заході в Києві.

Представлений партіями: НРУ, УНП, Свобода, Батьківщина(частина), За Україну, НУНС, КУН, Українська партія.

Центр є так би мовити буферною зоною поміж двома проектами. Він наразі в політичному просторі  не запропонував свого бачення модерної  України. Проте політично він є надзвичайно важливий, тому що ніяка політична сила не зможе отримати більшість  в парламент або посаду президента, якщо на її бік не стане центр. Це показали останні роки починаючи від перемоги В. Ющенка і закінчуючи перемогою В. Януковича.

Тепер повернемось до галицького проекту. Слід зазначити, що за роки незалежності України відбувалась жорстока експлуатація основних ідейних засад і постулатів цього проекту патріотичними партіями. Виборці підтримували партії а ті в свою чергу попавши в парламент або  місцеві ради одразу ж забували свої обіцянки і починали своє власне життя.

В середині 90-х відбулось значне дроблення патріотичних політичних сил. Зокрема Рух поділився на НРУ і УНП, були створені КУН, УРП, УНП «Собор». Маючи в своїх руках всю владу в західній Україні націонал-демократичні партії не спромоглися зробити нічого для економічного розвитку регіону. В кінці 90-х і на початку нашого століття партії значно втратили рівень підтримки. Проте завдяки помаранчевій революції, якою вони сповна скористались ці партії ще отримали невелике представництво у Верховній Раді та органах місцевого самоврядування. Постпомаранчевий період ознаменувався новим витком кризових тенденцій у патріотичному таборі. Зокрема криза зачепила не тільки старі партії але й молоді Нашу Україну.   Зміна виборчої системи із мажоритарно-пропорційної на суто пропорційну остаточно поставили хрест  на патріотичних партіях. Тепер їхній потенціал не тільки на парламентських виборах але на виборах до місцевих рад не перевищує декількох відсотків разом взятих. Представники патріотичних партій мабуть розуміють, що необхідно щось робити, щоб якось виправити цю ситуацію, але велика розпорошеність сил і відсутність кадрів роблять неможливим будь які ефективні дії в даному напрямку.

Значною проблемою для патріотичних є сил те, що вони не можуть досягнути консенсусу і об’єднатися в одну політичну партію. Об’єднання всіх цих партій УНП, НРУ, КУН, За Україну, дало б їм значний козир. По перше вони б не топталися  одна одній по п’ятах на ідеологічному полі. По-друге це б збільшило довіру населення до цих партій. По-третє це дало б змогу частково вирішити питання із кадровими і фінансовими ресурсами.

Однією із найголовніших проблем, які перешкоджають існуючим патріотичним партіям вийти на новий рівень це значна законсервованість і зацикленість на тих ідеях які вони використовували від початку незалежності. Вони просто не вміють працювати інакше. А тим часом електорат дещо збільшує вимоги до партій. На даний момент є великий вакуум… Люди вже змучилися від патріотів, бо вони нічого не роблять. Націонал-патріоти вперто не хочуть вчитися на своїх помилках. Ці помилки роблять також і відносно молоді партії ВО Свобода і Українська Партія.

Виняток становить лише ВО Свобода. Ця молода політична партія розпочала свій шлях до політичного олімпу після помаранчевої революції. В основному партія типовий представник галицького бачення. Великі відсотки, які отримала або отримає на майбутніх місцевих виборах  пояснюються скоріш за все не тільки  діяльністю але й дещо іншими обставинами. Зокрема важливим моментом є те що партія ще жодного разу не потрапляла в парламент попри представництво у органах самоврядування в Галичині. Цей аргумент є чи не основним у голосуванні за Свободу на виборах, бо як вважається хто не був при владі той іще не є зіпсований владою. Тому представленість лише в органах місцевого самоврядування Галичини  це лише великий доказ того, що партія є регіональною а не всеукраїнською, як пишеться в назві. Керівництво Свободи не може ніяк цього зрозуміти,   або ж добре розуміє але приховує від своїх однопартійців і виборців. Усі намагання поширити свою діяльність на електорат в центрі і на сході  результатів жодних не дали.

Проте діяльність депутатів в Львівській міській раді від Свободи показує, що партія їде в тому ж самому напрямку, що і решта патріотичних сил. Свобода вперто не хоче вчитися на помилках  своїх попередників а саме експлуатувати патріотичні гасла не варто. Те ж саме стосується і для Української Партії Насалила.