Україна пройшла складний та суперечливий шлях переходу від авторитаризму до демократії. На початку державності постало питання про вибір політичної системи яка б найкращим чином відповідала усім вимогам та викликам що постали перед молодою державою. В силу як історичних так і політичних мотивів, в 1996 році в Україні, з прийняттям Конституцій, утвердився напівпрезиденталізм. В 2004 році під час серйозної політичної та суспільної кризи та під тиском різних політичних угрупувань Верховна Рада прийняла зміни до Основного Закону, затвердивши таким  чином, як стверджувалось, перехід від президентсько-парламентської форми правління до парламентсько-президентської.

Тут слід роз’яснити поняття «напівпрезидентська» система «парламентсько-президентська» та президентсько-парламентська». Хоча багато дослідників виділяють окремо ці дві форми правління система (парламентсько-президентська  та президентсько-парламентська) як окремі, на наш погляд такий поділ не є коректним. Слід усвідомити що напівпрезидентська система це цілісна і окрема форма правління яка має свої особливості які не притаманні іншим традиційним системам.  Дж. Сарторі, який написав свою працю, виділяє наступні критерії напівпрезидентського або змішаного правління: по-перше, президент обирається на загальних прямих або непрямих виборах, головним є те, що президент не обирається у парламенті; по-друге, виконавча влада має подвійну структуру, тобто влада представлена двома лідерами – президентом, який є главою держави, і прем’єр-міністром, який очолює уряд.

 Отже, можна зробити висновок, що напівпрезидентська система має своєю основною характеристикою дуалізм виконавчої влади, тобто подвійну відповідальність перед  президентом – главою держави, та парламентом. Тому характеристики і домінація президента чи парламенту залежить не від шляху формування уряду а від політичної ситуації яка склалась в державі. Якщо глава держави є лідером парламентської більшості, то він стає фактично і главою виконавчої гілки влади. Однак за умов існування в парламенті парламентської більшості опозиційної до глави держави – він втрачає майже весь політичний вплив. Така ситуація дістала в літературі назву «когабітація»

Таким чином ми можемо говорити, що поняття  «парламентсько-президентська» та президентсько-парламентська» системи не є окремими формами а є частиною однієї цілісності – напівпрезидентської системи. Фони складають так званий «крен»,  «коливання» які можливі за напівпрезиденталізму.

Політична криза в Україні перейшла у нову, ще гострішу фазу після Указу Президента Віктора Ющенка № 911/2008 «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України VI скликання та призначення позачергових виборів».

Одним із головних чинників цієї кризи стало вкрай нечітке формулювання тих чи інших положень Конституції України, а також деякі не апробовані у світовій практиці новації, які з’явилися у тексті Основного Закону після його істотної трансформації 8 грудня 2004 року.

Власне, головна така новація – це положення про обов’язкове формування парламентської коаліції, яка має бути юридично оформлена, а вже після цього висуває кандидатуру на прем’єра, яку Президент вносить до Верховної Ради, та домагається затвердження Програми діяльності Кабінету Міністрів. Саме розпад коаліції став підставою для згаданого указу.

Загалом, норма про  обов’язковість формування парламентської більшості є нонсенсом. Народні депутати  не врахували можливості існування уряду меншості, який міг би ефективно діяти за умов відсутності консенсусу в Парламенті.

Також, існують і інші «ляпи» Основного закону. Конституція України не дає чіткої відповіді на питання про те, за яких умов і з якого моменту Кабінет Міністрів вважається сформованим. У цьому контексті виникає ряд запитань: 1) Яка кількість членів Кабінету Міністрів України має бути призначена на посади з тим, щоб Кабінет Міністрів України вважався сформованим і міг здійснювати покладені на нього функції? Чи вважається Уряд “сформованим” у відповідності до вимог Конституції за умови, якщо Президент України не вносить до Верховної Ради України подання про призначення на посади Міністрів оборони та закордонних справ? 2) З якого моменту член Кабінету Міністрів, Кабінет Міністрів України як такий вважається сформованим – з моменту прийняття відповідних “кадрових” постанов Верховної Ради України чи з моменту складання присяги членом (членами) Кабінету Міністрів? Актуальність потреби у пошуку відповідей на ці питання зумовлюється насамперед тим, що відповідно до нової редакції частини другої статті 90 Конституції Президент України має право достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо протягом одного місяця у Верховній Раді України не сформовано коаліцію депутатських фракцій відповідно до статті 83 Конституції або протягом шістдесяти днів після відставки Кабінету Міністрів України не сформовано персональний склад Кабінету Міністрів України. Конституція України не дає відповіді на питання про те, як має діяти парламент в умовах, коли Президент України не вносить подання про призначення Прем’єр-міністром України особи, кандидатура якої була висунута коаліцією депутатських фракцій. Відсутня і відповідь на питання про те, чи може Президент у цьому випадку достроково припинити повноваження Верховної Ради України після закінчення 60-денного строку, відведеного на формування Уряду. Оскільки можливість усунення Президента України з посади в порядку імпічменту за процедурою, визначеною статтею 111 Основного Закону виглядає малоймовірною, необхідність дачі відповіді на ці запитання суттєво зростає.

         На практиці ці проблеми були актуальними після формування у Верхорній Раді “антикризової коаліції” та подання до Президента на призначення Прем’єр-міністром Віктора Януковича. Шістдесятиденний строк подачі такого подання був вичерпаний, і гіпотетично, Президент мав право розпуску парламенту. Неврегульованість питання щодо сформованості Кабінету Міністрів постає також зараз, коли Парламент має право відправити у відставку міністрів закордонних справ та оборони подання на призначення яких лежить у компетенції Президента. Чи вважаєтимется Уряд “сформованим” у відповідності до вимог Конституції за умови, якщо Президент України не вноситиме до Верховної Ради України подання про призначення на посади цих Міністрів?

Проте, ці та інші неточності Конституції можна було б легко подолати за умов консолідації політичного простору України. Низький рівень політичної культури та правовий нігілізм разом з високою персоналізацією української політики та вплив на неї особистісних бажань політиків, створюють ситуацію коли політична система стає не ефективною і недієвою.

На даний момент в Україні знову розпочались розмови про прийняття нових змін до Основного закону з метою зменшення повноважень Президента чи взагалі скасування президенталізму як інституту. Такі побажання пов’язані із бажанням стерти протиріччя між Главою держави та Главою виконавчої гілки влади.

Очевидно, що вдосконалення політичної системи має йти шляхом еволюційних змін, що передбачають як необхідні корективи до Основного Закону, так і законодавче врегулювання спірних питань балансу влади і розмежування повноважень на основі діючої моделі. Для подальшої ефективної реалізації конституційної реформи важливим є врахування позицій населення стосовно її ключових питань. А саме – бачення ролі Президента в країні, об’єму його повноважень; ставлення населення до того, яким чином має формуватися Уряд; а також рівень підтримки чинної виборчої системи.

Переважна більшість населення України не підтримує скасування посади Президента (76,6 %), а також його обрання парламентом (87,3 %).² Такі позиції є спільними для населення усіх без винятку регіонів України. Це свідчить про непопулярність серед українських громадян ідей певних політичних сил щодо трансформації України у парламентську республіку шляхом скасування посади Президента чи зменшення її легітимності. За результатами соціологічних досліджень Інституту соціології НАН України, на питання: «Якою, на вашу думку, має бути роль Президента в Україні?» – найбільша кількість респондентів (37,2 %) відповіли, що Президент має бути керівником Уряду і приймати на себе всю повноту виконавчої влади. При цьому 29,5 % опитаних вважають, що Президент має ділити владу з Прем’єр-міністром, який затверджується парламентом. Доречно порівняти ці дані з попередніми опитуваннями: у 2000 році 62,3 % респондентів підтримували повноту влади Президента, і лише 11,2 % виступали за роз-межування сфер відповідальності Президента і Прем’єр-міністра.¹ Отже, динаміка оцінок населення з цих питань демонструє очікування щодо поступового зменшення об’єму повноважень Президента.

Достатньо однозначними є позиції громадян України стосовно способу формування Уряду. Найбільш прийнятним громадяни вважають формування Уряду Президентом за умови його подальшого затвердження парламентом. Так вважають майже половина опитаних – 49,9 %. Можливість формування Уряду виключно Президентом або парламентом підтримують лише 17,3 % та 14,5 % відповідно.

На основі аналізу досвіду інших країн Європи та української політичної ситуації можна стверджувати, що питання про реформування політичної системи нічого не вирішить і сама система не є причиною перманентних криз. Існує нагальна необхідність змін у підходах політичних сил до державотворчих процесів та взаємовідносин між собою. Підвищення рівня політичної культури та поваги до Закону. Прихід нової генерації політиків та спільний суспільний договір між політичними силами та суспільством щодо майбутнього розвитку держави.